Мозолевський Борис Миколайович (* 4 лютого 1936, с. Миколаївка, Веселинівський район, Миколаївська область — † 13 вересня 1993, Київ) — український археолог і поет, дослідник скіфської старовини.
Керівник експедиції, що, серед іншого, дослідила відомий скіфський курган Товсту Могилу та відкрила славнозвісну пектораль.
Народився в селянській родині. Його прадіди і діди були розкуркулені під час колективізації, батьки працювали у колгоспі. У березні 1944 р., за кілька днів до приходу радянських військ, німці угнали його батька Миколу Івановича в етап, де він і загинув.[1]
Через матеріальну скруту після закінчення сільської школи-семирічки Борис опинився серед вихованців при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ. Поступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, де навчався разом з майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Училище не закінчив через дострокову демобілізацію, пов'язану з радикальним скороченням радянської армії (1956).
Пектораль з Товстої могили на марці України
Після демобілізації переїхав до Києва, де протягом майже 10 років працював кочегаром. Без відриву від роботи з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету.
Продовжував писати вірші (захоплення поезією почалося ще в школі).
Після закінчення університету працював у 1965–1968 рр. редактором у видавництві «Наукова думка» (Київ), редагуючи видання з археологічної тематики. В цей час ближче познайомився з археологією і з археологами — зокрема, з О. І. Тереножкіним. Це знайомство на довгі роки пов'язало Б. Мозолевського з археологією.
21 червня 1971 — експедиція під керівництвом Б.Мозолевського під час археологічних досліджень Товстої Могили зробила сенсаційну знахідку — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була славнозвісна Пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.[2]
Того ж року став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР.
1971 — прийнятий до Спілки письменників України.
1980 — захистив кандидатську дисертацію
3 1986 р. і до кінця життя працював завідувачем відділу, потім — сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ.
Окрім наукових праць залишив у спадок значний поетичний доробок. У
своїй поезії відкрив найтонші ліричні переживання й роздуми над долею
України у ракурсі її історичного минулого. Приятелював з художником Миколою Трегубом і кобзарем Миколою Товкайлом, які також були співробітниками Інституту археології НАНУ і зробили значний внесок у розвиток науки і мистецтва.
Могила Бориса Мозолевського
=======================================================================
український художник, майстер пейзажної та портретного живопису
Значну частину життя прожив в Веселинове, тут він помер і похований. Картини художника знаходяться в музеях Києва та інших міст України. У Веселинівському Краєзнавчому музеї роботам художника присвячено окремий зал.
Біографія
Бельцов Георгій Іванович народився 26 червня 1920 року в Одесі. Мати майбутнього художника працювала операційною сестрою у знаменитого професора-офтальмолога В. П. Філатова. Батько служив військово-морським офіцером.
Вже в ранньому дитинстві у майбутнього художника проявилися величезна любов і тяга до малювання.
Однак в 1938 році він вступає в Одеський інститут інженерів морського флоту на факультет кораблебудування. Незважаючи на блискуче закінчення інституту з відзнакою і великі перспективи на інженерному терені Г. І. Бельцов все ж таки остаточно вирішує присвятити професійну діяльність мистецтву.
У 1947 році він вступає в Одеське художнє училище ім. М. Б. Грекова. Там становленню Георгія Івановича як художника-живописця сприяли такі майстри, як професор Т. Б. Фраєрмана, професор Л. Є. Мучник, народний художник УРСР В. В. Токарєв.
У 1958 році він стає членом Союзу художників СРСР.
Працює в жанрах тематичних картин, пейзажу, натюрморту і портрета. У своїх творах відображає природу південній Україні - степу, села, море, у портретах створює образи сучасників - селян, моряків, колег-художників, в натюрмортах улюбленими темами є квіти, посуд, куточки художньої майстерні. У ряді картин відтворює окремі сторінки історії України (під впливом поезії Т. Г. Шевченка).
Бере участь у всеукраїнських, всесоюзних і міжнародних виставках. У 1982 році відкриваються персональні виставки Г. І. Бельцова в Одесі і потім в 1984 році в Києві. У 1985-1986 рр.. проходить пересувна персональна виставка художника по обласних центрах України.
Г. І. Бельцов займався також розписом і реставрацією в православних храмах України: у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, у храмах Вінниці, Черкас, Одеси та Кіровограду.
Творчість художника отримало громадський резонанс: статті про нього публікувалися в газетах і журналах, роботи друкувалися у художніх збірниках, в журналі «Огонек» та інших періодичних виданнях. Картини «Оксана» і «Земля кличе» були висунуті на здобуття премії ім. Т. Г. Шевченка (газета «Правда України» від 8 січня 1965 р.). Картина «Оксана», написана за мотивами поезії Т. Г. Шевченка, на Ювілейній виставці в Москві удостоєна Секретаріатом правління Союзу художників СРСР Диплома I ступеня.
Стаття про художника Бельцова Г. І. міститься в «Сучасної енциклопедії України» (2-й том, Київ, 2004 р.).
За внесок у мистецтво удостоєний ордена «Знак пошани» ( 1976 р.).
Більшість етюдів, пейзажів, натюрмортів, портретів було написано художником в Миколаївській області України. У Краєзнавчому музеї районного центру цієї області окремий зал присвячений Г. І. Бельцова і його живописних робіт.
Роботи Г. І. Бельцова експонувалися на міжнародних, всесоюзних, республіканських та обласних виставках.
Ряд робіт знаходиться в галереях Італії, Франції, Нідерландів, Англії, Канади, США.
Роботи, що зберігаються у фондах музеїв України
картина «Відлига» (варіант) 1955 р., 84х129 см.
картина «Оксана» 1964 р., 150х200 см.
картина «Відлига» 1954 р., 85х130 см.
пейзаж «Осінь» 1977 р., 67х80 см.
пейзаж «Перша зелень» 1957 р., 67х80 см.
портрет «Художник Ковтурман» 1972 р ., 101х73 см.
пейзаж «Гілка яблуні» 1975 р., 64х69 см.
картина «Бесіда» 1960 р., 200х220 см.
картина «Священна земля» 1967 р., 251х200 см.
картина «Земля кличе» 1963 р., 154х200 см.
- картина «Оксана» 1964 р., 150х200 см.
===================================
Максимов Иван Михайлович -
Герой Социалистического Труда
=======================================
Петро Шидивар
Народився в 1952р в с.м.т. Веселинове в багатодітній сім ї.Зараз проживає і працює у Франції
Актор Одеського драматичного театру, багато знімався на Одеській кіностудії.
З 1990 року живе у Франції грає в театрах, кіно, виступає в дуеті з дружиною Вірою Шидивар в концертах.
Численні родичі проживають в Веселинове, а також його старенька мама ... У нього два сина-Сергій и Микола -це він їх так називає ..
Актор Одеського драматичного театру, багато знімався на Одеській кіностудії.
З 1990 року живе у Франції грає в театрах, кіно, виступає в дуеті з дружиною Вірою Шидивар в концертах.
Численні родичі проживають в Веселинове, а також його старенька мама ... У нього два сина-Сергій и Микола -це він їх так називає ..
фильмография
Петр Шидывар
роли в кино:
1989 Астенический синдром :: член педсовета
1988 Узник замка Иф :: банкир Данглара
1988 Приморский бульвар :: приятель Саши
1987 В Крыму не всегда лето
1986 Секретный фарватер :: старпом немецкой подлодки
1986 Размах крыльев :: эпизод
1986 На острие меча :: Григорий
1984 Сказки старого волшебника
1984 И повторится все
1983 Двое под одним зонтом :: влюбленный
1982 Высокий перевал :: полковник Гроза
1981 Белый танец
---------------------------------------------------------------------------------------------------....................................................................................................................
Анатолій Харланович
Анатолій Васильович Харланович народився 12 липня 1936 р. в с.Кремінівці Веселинівського району Миколаївської області в сім'ї війсковослужбовця. В 1954 р. закінчив Веселинівську середню школу. Навчався в Одеській школі морського навчання, Одеському військовому зенітно-артилерійському училищі, закінчив юридичний факультет Одеського державного університету по спеціальності - правознавство. Працює головним юристом Вознесенського районного управління сільского господарства. Мешкає в м.Вознесенську.Друкуватися почав в 1950 р. в Веселинівський районній газеті "Зоря". В 1990 р. видав поетичну збірку "Осенний подснежник", в 1991 р. - "Слепая любовь", в 1993 р. - "Аритмия", в 1994 р. - збірку віршів на українській мові "Таврійський полин". Член Спілки письменників з 1955 рок
Перша збірка «Осенний подснежник» російською мовою побачила світ у 1990 році. Потім - книги: «Слепая любовь», «Аритмія», «Таврійський полин», «Золоте відлуння», «Сонце опівночі», «Рапсодія степу», присвячені рідному Північному Причорномор`ю, його невтомним трудівникам-хліборобам.
Поет - член Національної спілки письменників України з 1995 року.
У 2000 році А.В. Харланович став лауреатом обласної премії імені Миколи Аркаса в номінації «Розвиток народної художньої творчості».
Жив у місті Вознесенську. (помер у лютому 2008 році)
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
На фото: На згадку про зустріч з учнями Веселинівської ЗОШ.
ххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх
Коцюбинський Володимир Йосипович
Денисюк Ніна
«Краєзнавець – це стан душі» .
Нема в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилась, землі, на якій зросла… Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру. До 90- х років краєзнавчої літератури про Веселинівщину було надзвичайно мало. Тільки з кінця 90-х років почали зявлятись цікаві дослідження з історії краю завдяки ентузіастам-краєзнавцям. Серед них Ніна Іванівна Денисюк.
Ніна Іванівна Денисюк знана та шанована людина на Веселинівщині. Вона краєзнавець, великий ентузіаст і патріот рідного краю та і просто людина великого серця. Її внесок у вивчення історії нашого краю переоцінити неможливо. На сьогоднішній день вона автор більше 30 книжок. Це народознавчі та історичні нариси, розвідки з історії краю, збірки поезії, дитячі книжки. Саме завдяки її зусиллям, невтомній праці в архівах, збору інформаціі нам повертаються замовчувані та невідомі сторінки Веселинівщини. Наш край в минулому відомий своїми багаточисельними поселеннями німців-колоністів із своєю історією, самобутнім побутом та звичаями.
Н.І.Денисюк народилася в селі Катеринка Веселинівського району. І її, як небайдужу людину, зацікавило питання чому село до 1944 року мало назву Катериненталь, яка доля людей, що проживали тут і чому все робиться для того щоб нові жителі-переселенці не знали минуле краю, що став їх батьківщиною.
Ніна Іванівна за власною ініціативою створює ініціативну групу зі збору експонатів для створення музею історії села, який відкрито в приміщенні Катеринівського сільського будинку культури в 2000 році. А з 2007 року музею надано статус «народного». Та сказати, що Ніна Іванівна просто ентузіаст – це не сказати нічого. В 2009 році в Катеринівці зявляється ще один музей – етнографічний. Ніна Іванівна придбала будинок німецького пастора, автентичний будинок німця-колоніста і влаштувала в цьому будинку експозицію. Екскурсії, що проводить сама Ніна Іванівна надзвичайно цікаві та пізнавальні. Господиня демонструє оригінальні експонати, зібрані по катеринівських скринях і скринях з інших німецьких колоній, подаровані нащадками німців-колоністів, а то й зовсім роздобуті якимось немислимим чином, Але всі вони мають безперечне відношення до експозиції: буфет, деякі предмети в ньому, настінні годинники, стіл, фіранки, прядка, ліжко, покривало, килимок на стінці, вишиті вироби, німецька лялька-дівчинка ... Чоловічий і жіночий манекени в костюмах німців-колоністів… Все це вражає. І все ж ключова роль в усьому належить саме Ніні Іванівні. Рідко коли зустрінеш дослідника, настільки відданого своїй улюбленій справі, коли віддає все-все-все, що має: знання, гостинність, душевне тепло ... Нащадки німців, які жили в Катеринівці до того, як їх було депортовано в 1944 році, приїжджають на землю предків, де залишилися будинки, але не залишилося кладовища, і їм дуже потрібна людина, гід, який розповість про все і покаже, обізнана людина. Завдяки саме Ніні Іванівні сучасні жителі колишніх німецьких колоній пізнають замовчувану Радянською владою історію своїх поселень.. Виявляється, навіть не кожен знав, що живе він в німецькому будинку, в селі, яке побудували німці, які тут жили і працювали, вчилися самі і вчили дітей, культурний рівень яких був надзвичайно високим, у яких були школи, училища, промисловість, сільське господарство, навіть театр у Ландау (нині Широколанівка) ... Так от, ці німці, нащадки "наших" німців, дуже вдячні за таку можливість. Можливо, саме в знак подяки вони і запросили Ніну Іванівну відвідати Німеччину, де влаштували їй теплий прийом і нові експонати для музею.
А ще, слід додати, що Денисюк Ніна Іванівна великий друг бібліотеки. Свої книжки вона обов’язково дарує бібліотекам Веселинівщини. Проблеми сільської бібліотеки їй близькі,так як за фахом вона бібліотекар.
Нещодавно відбулась презентація її нової книги «Катеринина долина».Це нові сторінки у вивченні історії рідного села Н.І.Денисюк, яке до 1944 року носило назву Катериненталь, що в перекладі з німецької і означає «Катеринина долина». А ще Н.І.Денисюк активний учасник усіх краєзнавчих заходів у районі - круглих столів, конференцій, диспутів тощо. Бібліотекарі району спільно з громадською організацією жінок «Пектораль» втілюють в життя проект «Веселинівщина туристична».Один із напрямків маршруту – Слідами німців-колоністів, що передбачає відвідування сіл - колишніх німецьких колоній і завершується екскурсією в Катеринівці
В 2008 році Ніна Іванівна Денисюк удостоєна звання «Людини року Миколаївщини» у номінації «Культура та мистецтво», нагороджена грамотою Міністерства культури і туризму України, грамотами управління культури, облдержадміністрації, райдержадміністрації та районної ради.
Ніна Іванівна Денисюк знана та шанована людина на Веселинівщині. Вона краєзнавець, великий ентузіаст і патріот рідного краю та і просто людина великого серця. Її внесок у вивчення історії нашого краю переоцінити неможливо. На сьогоднішній день вона автор більше 30 книжок. Це народознавчі та історичні нариси, розвідки з історії краю, збірки поезії, дитячі книжки. Саме завдяки її зусиллям, невтомній праці в архівах, збору інформаціі нам повертаються замовчувані та невідомі сторінки Веселинівщини. Наш край в минулому відомий своїми багаточисельними поселеннями німців-колоністів із своєю історією, самобутнім побутом та звичаями.
Н.І.Денисюк народилася в селі Катеринка Веселинівського району. І її, як небайдужу людину, зацікавило питання чому село до 1944 року мало назву Катериненталь, яка доля людей, що проживали тут і чому все робиться для того щоб нові жителі-переселенці не знали минуле краю, що став їх батьківщиною.
Ніна Іванівна за власною ініціативою створює ініціативну групу зі збору експонатів для створення музею історії села, який відкрито в приміщенні Катеринівського сільського будинку культури в 2000 році. А з 2007 року музею надано статус «народного». Та сказати, що Ніна Іванівна просто ентузіаст – це не сказати нічого. В 2009 році в Катеринівці зявляється ще один музей – етнографічний. Ніна Іванівна придбала будинок німецького пастора, автентичний будинок німця-колоніста і влаштувала в цьому будинку експозицію. Екскурсії, що проводить сама Ніна Іванівна надзвичайно цікаві та пізнавальні. Господиня демонструє оригінальні експонати, зібрані по катеринівських скринях і скринях з інших німецьких колоній, подаровані нащадками німців-колоністів, а то й зовсім роздобуті якимось немислимим чином, Але всі вони мають безперечне відношення до експозиції: буфет, деякі предмети в ньому, настінні годинники, стіл, фіранки, прядка, ліжко, покривало, килимок на стінці, вишиті вироби, німецька лялька-дівчинка ... Чоловічий і жіночий манекени в костюмах німців-колоністів… Все це вражає. І все ж ключова роль в усьому належить саме Ніні Іванівні. Рідко коли зустрінеш дослідника, настільки відданого своїй улюбленій справі, коли віддає все-все-все, що має: знання, гостинність, душевне тепло ... Нащадки німців, які жили в Катеринівці до того, як їх було депортовано в 1944 році, приїжджають на землю предків, де залишилися будинки, але не залишилося кладовища, і їм дуже потрібна людина, гід, який розповість про все і покаже, обізнана людина. Завдяки саме Ніні Іванівні сучасні жителі колишніх німецьких колоній пізнають замовчувану Радянською владою історію своїх поселень.. Виявляється, навіть не кожен знав, що живе він в німецькому будинку, в селі, яке побудували німці, які тут жили і працювали, вчилися самі і вчили дітей, культурний рівень яких був надзвичайно високим, у яких були школи, училища, промисловість, сільське господарство, навіть театр у Ландау (нині Широколанівка) ... Так от, ці німці, нащадки "наших" німців, дуже вдячні за таку можливість. Можливо, саме в знак подяки вони і запросили Ніну Іванівну відвідати Німеччину, де влаштували їй теплий прийом і нові експонати для музею.
А ще, слід додати, що Денисюк Ніна Іванівна великий друг бібліотеки. Свої книжки вона обов’язково дарує бібліотекам Веселинівщини. Проблеми сільської бібліотеки їй близькі,так як за фахом вона бібліотекар.
Нещодавно відбулась презентація її нової книги «Катеринина долина».Це нові сторінки у вивченні історії рідного села Н.І.Денисюк, яке до 1944 року носило назву Катериненталь, що в перекладі з німецької і означає «Катеринина долина». А ще Н.І.Денисюк активний учасник усіх краєзнавчих заходів у районі - круглих столів, конференцій, диспутів тощо. Бібліотекарі району спільно з громадською організацією жінок «Пектораль» втілюють в життя проект «Веселинівщина туристична».Один із напрямків маршруту – Слідами німців-колоністів, що передбачає відвідування сіл - колишніх німецьких колоній і завершується екскурсією в Катеринівці
В 2008 році Ніна Іванівна Денисюк удостоєна звання «Людини року Миколаївщини» у номінації «Культура та мистецтво», нагороджена грамотою Міністерства культури і туризму України, грамотами управління культури, облдержадміністрації, райдержадміністрації та районної ради.
На фото: На згадку про зустріч з учнями Веселинівської ЗОШ.
ххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх
Давно ми знали про те, що на хуторі Новий городок, що біля села Покровка проживає Коцюбинський Володимир Йосипович -справжній доктор філософських наук. Після виходу на заслужений відпочинок покинув гамірний Київ і повернувся на свою малу батьківщину і став збирати матеріали і писати історію свого краю.
Та нарешті випала нам дійсно щаслива нагода зустрітись з Володимиром Йосиповичем. Ми запросили його на районний захід, що проходив в Покровській сільській бібліотеці - майстерня професійного успіху «Роль бібліотек, що обслуговують дітей, в житті місцевих громад».
І ось він – Коцюбинський Володимир Йосипович - зовсім нічим не відрізняється від своїх односельців, на вигляд простий житель Покровки. Але. коли почав свій виступ, ми зразу побачили, що це надзвичайно цікава та неординарна особистість. .Більше 40 років він жив та працював у Києві. В 1971 році після закінчення Київського державного університету працював у ньому старшим лаборантом кафедри історії, від 1973 – референтом міської орг-ції Т-ва для поширення політ. і наук. знань УРСР; від 1975 – у редакції істор.-філос. літ-ри вид-ва «Вища школа»; 1977–2002 – в Ін-ті філософії НАНУ (усі – Київ): від 1999 – пров. н. с. відділу соц. Філософії. Коцюбинський В.Й. автор десятка наукових праць.
Вже майже 10 років живе в селі і за його словами зовсім не хотів би повернутись до Києва з його суєтністю, брудним повітрям і темпом життя. Володимир Йосипович дуже пишається історією свого краю, може годинами розповідати її. Та і дійсно – це цікава історія. В наших краях на місці нинішніх балок та ярів текли широкі та повноводні річки. Більшість — були судноплавними. По них ходили величезні човни, вільно пливли здоровенні турецькі галери. Саме село Покровка, де зберігаються легенди, мало різні назви: й Красно-Милашевичеве, і Покровське. Знаходиться воно за 25 км від райцентру Веселинове, на схід від нього, у гирлі Чичиклеї, де відомі залишки давніх городищ. Ще в 1578 р. руїни стародавньої фортеці згадував у своїх записках мандрівник Мартин Броневський. Розкопки показали, що фортеця могла загинути внаслідок воєнних дій або нищівної пожежі. Деякі пошуковці вважають, що це могло трапитися під час російсько-турецьких війн, приблизно в середині чи кінці XVIII ст. Пізніше (у 1790-1800-х роках) старе село, вже як Покровське, відбудували та заселили селяни-втікачі, переселенці з різних районів Російської імперії.
Ще Володимир Йосипович мріє зібрати і видати матеріал про жінок Покровки, тих хто на своїх плечах ніс всі тяготи війни та післявоєнного часу. Саме їх він вважає справжніми героями свого часу.
Він не любить все показушне і несправжнє. Переживає за сьогоднішнє молоде покоління, що віддає перевагу комп’ютеру, а не книзі. А бібліотекарів вважає самими головними «духовними провідниками» місцевих громад.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Зуб Николай Антонович.
Родился в 1911 году в селе Покровка, ныне Веселиновского района Николаевской области, в семье крестьянина. Окончил 7 классов и школу ФЗУ. С 1933 года в рядах Красной Армии. Окончил Сталинградскую военную авиационную школу лётчиков в 1935 году.
Сражался в числе советских добровольцев в небе Китая и Испании.
Участник Советско - Финляндской войны.
С началом Великой Отечественной войны на фронте. Был командиром эскадрильи, заместителем командира 4-го штурмового авиационного полка. В совершенстве овладев самолётом Ил-2, проявил себя умелым воздушным бойцом и отличным организатором. Особенно блестяще действовал при штурмовке вражеских аэродромов.
Летом 1942 года назначен командиром 210-го штурмового авиационного полка той же 230-й дивизии ( 4-я Воздушная армия, Северо - Кавказский фронт ).
К июлю 1943 года Гвардии подполковник Н. А. Зуб произвёл 120 успешных боевых вылетов, в воздушных боях сбил лично 1 и в группе ещё 1 самолёт, 9 самолётов противника уничтожил на земле. 22 июля 1943 года отважный лётчик погиб в районе села Молдаванское ( Крымский район Краснодарского края ).
13 апреля 1944 года за мужество и воинскую доблесть, проявленные в боях с врагами, посмертно удостоен звания Героя Советского Союза.
Награждён орденами Ленина ( дважды ), Красного Знамени, Отечественной войны 1-й степени, Красной Звезды, медалью "За отвагу". Похоронен в городе Слуцке Минской области.
Немає коментарів:
Дописати коментар